Мчали коні стор.104

Ну от! Якось-то воно буде.

Дід Олекса стояв і зазирав знизу на піч, і його сум­не обличчя ставало ще сумнішим.

Ну чого ти ходила?

А баба втирала рясний піт, що крапельками пови­ступав на темній старечій шкірі.

Ну, Олексо, треба ж було комусь піти. А хто ж піде, як не я?

І старий видерся на лежанку, поліз до заднього ві­конця, що було в глухій стіні. Зняв із віконця стару книжку в старій палітурці із слідами якихось при­крас, які були вирвані з коренем.

Він розгорнув книгу і сів, притулившись до округло­го боку печі, водив пальцем і щось читав, бурмочучи на якійсь дивній мові.

Діду, а що ви читаєте?

Та читаю про страсті Христові… Як його мучи­ли, як його розпинали. І як його Іуда продав за три­дцять серебряників… Та тобі це вже не треба. Ось, мо­же, власть прийде, ти вже в школу підеш, там ти вже його вивчать не будеш. Часи вже змінились…

І хлопець заплакав на ті дідові слова.

Чого ти плачеш, онучку?

А хто зна, коли тепер школа буде. Та й вже вчи­теля такого не буде…

Так, то голова була, голова… І таки добра лю­дина.

Так, хоч і негода людину загнала, а не склавши руки сидів… — додала баба.— Скільки книжок пона­возив з собою та все вчив, вчив. І чого вони його так замордували?

Бо він книжку складав! — пояснив малий.— Та­ку для мужицьких дітей, щоб по-нашому вчитися…

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code