Мчали коні стор.135

тятиву. Натягти не встиг. Удар у спину збив його з ніг і кинув у порох лицем. Він перекинувся горілиць і по­бачив, як на нього поволі опускаються гострі копита і зараз розчавлять його лице. І в ту ж мить на Матвій- ка впав коричневий морок, який пахнув дідовим кан- таком та гострим і солоним паром крові…

Той морок часом слабшав, перетворювався на корич­невий туман, з якого випливали криваві коні, і зліта­ли вгору до чорного неба, і били кам’яними копитами по зелених блискучих зірках, і після тих сліпучо-зеле­них спалахів світла знов все занурювалось в коричне­вий морок…

Коли Матвійко зовсім оклигав, дід сказав:

їжу я вам заготовив, дрова є, тепер час мені до Києва рушати. Піду до сотника і доб’юся від нього правди, а як ні, піду до княжого двору, а таки повер­ну назад коня.

Дід пов’язав суми, осідлав Грака і дрібною риссю поскакав до шляху…

По довгих днях чекання повернувся дід Іван охляп на Гракові, обідраний, як останній жебрак з-під монас­тирської брами. Вкинув у піч залишки каптана. По- шморгану сорочку відривав від тіла — так вона прики­піла до виразок на спині та плечах.

Дід стояв голий і оббирав вошей із шиї, з-під пахов, із стегон.

Матвійку! Негоже на дідову срамоту дивитись!

Ні! Нехай бачить, як грамоту дідові на ребрах списали великі київські мужі!..— вишкірився в усміш­ці ДІД.

Помившись, вмастивши рани мастю, він пообідав, оглянув господарство та й зачав оповідати свої при­годи.

…Я прийшов у святі Печери Київські до нашого сотника. У келії він бив поклони перед іконою. Я теж

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *