Мчали коні стор.173

Але меч виявився задовгим, щоб його вішати за пояс,— рукоять діставала до середини грудей малого.

Треба тобі на коні їхати, щоб не було видно, яко­го ти зросту.— І потім додав:—Підемо на Оболонь. Купимо коня, і ти заїдеш у місто на білому коні…

Коня з хорошою вуздою вони виміняли на шаблю в старого коняра. Коник був муций, як би не сказати, що зовсім на лоша скидався зростом. Масті був сивої.

Коняр, розглядаючись ще раз на харалужний кли­нок, зауважив:

Його тільки почали об’їжджати. Так що обереж­но з ним…

Нічого, я впораюся. Ми й не з такими вправля- лися.

То ти часом не той, що чубарого вчора навро­чив?..

Я його не зчарував, я його приборкав…

— Цього я не знаю, але в твого хазяїна тепер непри­ємності!

Дякую, що сказав, господине! Ну, Лазаре, я по­скачу в город!..

— Добре, добре, мій небоже рідненький. Тільки візь­ми меча!

Давай краще шаблю, вона легша.

І малий, встромивши гостру саблю в петлю мотузя­ної перев’язі, потихеньку, непомітно вийняв із рукава кульку і дав конику, а тоді вже скочив на сиваша. І той зразу кинувся рівним широким чвалом. Матвійко відчув ногами, як легко й рівно дихає коник, як одно­манітно стискаються його м’язи.

От бісової віри мале! Таки вміє коней заговорю­вати! — Старий коняр аж перехрестився.

Синє місто за лугами наближалось до малого верш­ника. Ось дорога двоїться — на Поділ прямо, а вгору праворуч на Дорожичі. Матвійко схилився конику на гриву і, не натягуючи повода, ляснув його лівицею по щоці. Коник, не стишуючи ходи, помчав угору…

Ось його подвір’я. Натягнув повід, і сиваш зайшов на подвір’я тихим кроком. З черева, з грудей, з паху клоччям

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *