Мчали коні стор.175

Матвійко сам ледь не заплакав, що пропав меч.

Я вам дарунок приніс.

І Лазар вийняв із корзини казанок та шолом, повні варених раків.

їжте, добрі люди, я пішов. А ти прийдеш до мене, небоже?

Авжеж прийду, дядьку Лазаре!

Хих-хи-хи, спасибі! Я пішов…

За якийсь час вчитель звернувся до Матвійка:

У тебе сьогодні великий день. Ти добув собі зброю і коня… Ти звів чужого коня заговорами, тигнасміхав- ся над старшим, втік від княжих і городських страж­ників. Вплутав у цю халепу Настю. їй довелося вгамо­вувати свого вояка. Ти вплутав сюди і Кузьму — це сталось на його заїзді,— довелось йому стражникам давати хабара. Мені довелося давати хабара і страж­никам і виру платити попам з Подолу. І цьому чорто­вому вояку! Скажи нам, що ж тобі подобається: чари, коні, бійки, зброя?!

Всі дивились на Матвійка, а він ледь ворухав язи­ком.

Мені подобаються і коні, і зброя, а більше за все книжки…

А! — стукнув по столу захоплено і водночас спе­ресердя Книжник Олекса.— Ну, точнісінько, як я сам, як ото хлопцем утік із монастиря! На перший раз тобі вибачаю. Але дивись, хлопче, бути тобі бідному, якщо щось вкоїш! А зараз іди напій та нагодуй коня. А завт­ра знову берись до навчання.

Спокуса

Місто ‘було неспокійне — знову вибухнули межи князями чвари. Роман наступав на Київські землі. Ка­зали, що зі сходу йому на допомогу прийдуть суздаль- ці. Київський князь Рюрик шукав помочі в чернігів­ських князів. Вони ряд з ним рядили.

І запросив Рюрик Ольговичів з дружинами та^. най­манцями. Відчинив їм брами. Пройшли вони через Вишгородські ворота Копирового кінця, через Львів­ські ворота пройшли до Горішнього міста. Відчули кия­ни, що князь Рюрик впорається з ними.

Якраз тоді Книжник Олекса одної ночі зник кудись, лишивши Матвійка на господарстві. Коли через Львів­ську браму почали проходити війська Ольговичів, по­бачив собі на горе Матвійко свого коня Гьока.

Ледь не закричав, але не зміг. Ось він, його Гьок, на відстані трьох списів. Сріблястий весь, з срібними яб­луками, з чорною смоляною гривою. Сидів на коні вершник молодий, з тонкими гострими рисами облич­чя, в яскравому дорогому вбранні, в золоченій місюрці. За спиною в нього на ремені самостріл, а в руці тонкий довгоклювий спис з міцного чорного дерева…

Він це запам’ятав на все життя, наче хто в його мозку вималював ту картину такими фарбами, що не яскравішають від радості і не темніють від горя…

Біля Книжникового двору Матвійка чекав Іванко. Це був той Іванко, син подільського стражника, який два роки тому на Подолі визволив Матвійка, розрізавши

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code