Мчали коні стор.176

йому шкіряні пута на руках. І вони з того часу заприя­телювали.

Слухай, Матвійку, ти що — хворий? Ти якийсь зовсім не свій… Може, тебе хто наврочив?.. Ага! — Іванко раптом сплеснув руками.— Ти побачив Гьока?!!

Матвійко мовчки кивнув.

Ну тоді давай його вкрадемо!

Так цього робити не можна. Я повинен поду­мати.

Всю ніч Матвійко писав, а кімната сповнювалась солодкуватим запахом воскових свічок. Заснув перед самим ранком.

І снилося йому, що дме на нього сухий і ласкавий вітер, куйовдить його чорні кучері, лоскоче йому під­боріддя, верхню губу, на якій вже вибилося кілька чор­них волосинок. І від того вітру тіло його ще більше на­пружувалось, ставало сильніше. Раптом понеслися на нього криваві коні. А в ту мить, коли вже дихання з розширених ніздрів кінських обпікало Матвійкове обличчя, вони здиблювались нараз і злітали кудись у височину. І хлопчині здавалося, що от-от він упаде, от-от хтось зачепить його. Коні стали раптом набігати поволі. І, зрештою, набіг на нього останній кривавий кінь і поринув кудись угору. Ось Матвійко побачив вдалині, як із куряви золотої виходить до нього люди­на. Йде в довгій кольчужній сорочці, забризканій кро­в’ю. Зблизька Матвійко впізнав його. Це був князь Святослав. Князь підняв руку і сказав: «Ти забереш свого коня вище Вигурівщини. Князь, скривавлений і без голови, ткнув у нього пальцем і спитав: «Матвій» ку, ти чуєш мене?..

Матвійко прокинувся і почув, як знадвору кричить Іванко.

— Матвійку! Ти чуєш мене?! Це я — Іванко! Від­чиняй ворота!

Губи його обсохли, в роті було солоно. І він витер

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *