Мчали коні стор.189

заіржали, шепотів по черзі на вухо то одному, то дру­гому:

Мовчи! Мовчи, Стій тихо! Стій тихо!

Вершники замість того, щоб тихо говорити, крича­ли один одному. Спочатку Матвійко не дібрав, але на­пружив слух і почув.

Нам треба поїхати назад до старшого і сказати, що він поскакав до Дніпра.

Скаже, що ми брехуни. Адже біля Дніпра скрізь розставлені наші люди на проходах!

Хлопчина зачекав, поки ковуї-вершники зникли за деревами, потихеньку вивів своїх коней і пустив прос­то на південь, туди, де були переяславські землі.

Зарубинський брід

Він скакав до самого вечора. Коли впала зоря, він не чув позаду ніякої погоні, Нагодував коней ко­рінцями, попас їх трохи і, напоївши з якогось ледь помітного лісового джерельця, знов пустив уперед, їхав тихо, сторожко. Час від часу спинявся на галяви­нах, розгадував зірки. Він по цих червневих зірках ви­правляв собі дорогу до переяславських земель.

Зоря застала його в такому місці, де були лише кущі й трави і протікало якесь джерело поміж піщаних по­логих берегів. Матвійко думав дістатися до Витачів- ського броду, але згадав розмову половців і пішов на південний схід, до ріки Трубіж.

Почалися величезні зелені луги з купами дерев нав­коло ручаїв та джерел. Матвійко тут зустрінувся впер­ше з людьми — рибалками, що сітками-топтушами ло­вили линів в довгому мілкому озері.

Привітався і спитав:

— Чи далеко до Трубежа? Чи далеко до Зарубин- ського броду?

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *