Мчали коні стор.206

— Невже це його кінь?
— Ти диви, таки Іванко не брехав про коня.
— Диви, і вкрало-таки коня…
— Хто там говорить: «Вкрало коня!» Не вкрав я чу¬жого коня, а відбив свого. Це мій кінь Гьок!
— Ов-ва, хлопче, а чи не занадто ти язика розпус¬тив?
— Цуценя кащійське носа он як дере!
Матвійко свиснув. Обидва жереби здибились.
— Ану сідай на коня, бери сулицю! Побачимо, что кого!
І Матвійко просто поїхав на парубка. Це був міцний парубок із здоровенними жилавими руками. Він ухо¬пив за вузду Гьока. Гьок на хвильку спинився, а тоді замахнувся на парубка копитами і, якби парубок спритно не відсахнувся, то просік би йому черево ко¬питом.
— З тобою ніхто зв’язуватись не хоче. Ти чортів пе-ревертень! Знахарський учень! — закричав пополотні¬лий на виду парубок.
Всі обступили Матвійка і парубка, з яким заївся Матвійко.
— А добрий кінь!
— Це кінь навчений.
— То чаклунський кінь!
— Всі його знають!
— Тому і коні в нього такі, що він з нечистою силою знається.
Матвійко обернувся на ті слова, але не зміг зрозумі¬ти, хто це говорить. Бо неприязні людські обличчя пе¬ред ним пливли. Його аж запекло, що свої ж люди, кияни, до яких так поспішав, тепер ображають, кеп¬кують з нього.
— Ну як ти таке говориш, то давай змагатися! — заверещав Матвійко.— Бери лук і стріли!
Один чоловік вийшов наперед. Було йому років під

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *