Мчали коні стор.241

воруч, аж нахиляється, аж послизьком іде по сніговій жижі, а тоді кидається в гаряче озерце, перепливає його і зникає в хмарах молочної пари.
Річард підбіг до мене і аж прискає слиною.
— Чого не бив?
— Бо він тікав…— відказую йому.
— ?!!
— А отак,— кажу,— якби нападав ще на мене чи на когось, то стріляв би… І чого ти, Зозуле, хочеш? — питаю його, бо розсердився я.— Коні в загорожі… чи ні?
— Бо він вивів отих кобил і двох жеребчиків крізь дірку! І наших коней ми не зможемо звідсіля вивести спокійно з долини! Та що то з долини — ми не зможе¬мо їх нормально приборкати, поки він поруч! Ти розу¬мієш,— і він Себе пальцем по чолу постукав,— що це за звір?! Чи ти, може, такий хоробрий і сильний, що тобі не страшно?!
На ніч ми всіх колгоспних коней, мою муцу, чало¬го Льову та трьох спійманих кобил в стайню перегна¬ли. А останніх коней, і вловлених і колгоспних, зали¬шили в загоні.
Всю ніч пастух-коняр стогнав, бо вороний добре йо¬го на землю збив! Я мацав уважно — кістки цілі, а ру¬хатись йому так боляче було, що він аж білів з виду і геть потом умивався.
Я ж хоч і перекинув кілька чарок — спав не міц¬но, все прокидався. Останній раз прокинувся десь на СБІтанку. Виходжу я з барака і таке бачу: в гарячій багнюці бреде вороний, а попереду борсається Зозуля. Бачу — непереливки Річардові!
Стрибнув до барака, вхопив карабін. Еге! Вже воро¬ний підступив, прихопив за одяг Зозулю і тягне до себе. Зараз копитом потрощить… Я підбіг і з метрів п’яти всадив вороному під ліву лопатку.
Вороний не падає у багно. Випустив вороний Річарда

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *