Мчали коні стор.244

укову експедицію… А я ще десять днів буду — треба тих чортових втікачів приманити і в розкол завести!.. Ось тобі ключ від мого палацу «дожів». Якщо до неї в гості йтимеш, захопи в мене в холодній камері пляш¬ку шампанського і персиковий компот болгарський. Вона ці штуки понад усе любить…
Терпіти не можу, коли мої бажання хтось вгадує, і ще вголос вимовляє, і зі своїми послугами пхається, але я змовчав. Може, тому я зразу ж осідлав муцу ко¬билу і допоміг Іванові (пастухові тому) зібратись, і ми погнали нашу малесеньку батову.
В Золотій долині голова колгоспу дуже лаявся, але зоотехнік і бригадир злітали на вертольоті в Райську долину і заспокоїлись. І голова вже так зі мною лю¬б’язно, ніби я йому в зяті набиваюсь, хоча я тільки раз бачив його доньок-близнючок і там щось їм кумедне розповів.
А дівчата гарні, очі чорні й розкосі, а губи аж го¬рять. Та я не пішов до нього в гості — сказав, що зай¬нятий. А сам за шампанське та компот — і до секре¬тарки. Вона у флігелі жила на горбочку.
Пам’ятає мене, запрошує сісти. Ставлю на стіл ком¬пот персиковий і шампанське.
Вона посміхнулась так, ну як би сказати, чи то злос¬тиво, чи образливо, чи сумно, чи гірко… Ні, скоріше бо¬жевільна посмішка в неї зазміїлась на тонких вустах.
Випили.
— Із Річардової комори? — вона чи питає, чи ствер¬джує.
— Як знаєте, то чого питаєте?
— Справді, якщо знаю, для чого питати?.. Ви сп’я¬ніли?
— Чого б це я мав п’яніти? Вино не спирт…
— Ну, а я чогось вже сп’яніла…
Я сам підніс склянку до рота і ледь не захлинувся
Я її потім питаю:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code