Мчали коні стор.272

Оврул і не подумав вихопити ножа. У найстаршого на грудях з-під покривала виглядало татуювання — шакал та сфінкс. Оврул підібгав коліна по підборіддя і відштовхнувся руками від холодної палуби. Найви¬щий показав рукою на берег: Оврул ступив на сходні, а за ним пішли діди.
Він обгорнувся старим нубійським покривалом. І, до¬правляючи вовняне покривало на шиї, ніби озирнувся ненавмисне. Останній старець відхилив циновку в од¬ній з комірчин і ткнув туди палицею. Тихий зойк.
«Азіатка підглядала,— зауважив подумки Оврул.— Чи не вона весь час за мною стежила?»
Піднявся вгору крутим схилом берега. Оврул знову озирнувся. На барці нікого. З-під тростяної циновки випросталась бліда рука з розчепіреними пальцями.
«Вістря посоха отруєне!.. Що їм потрібно від мене? Якби хотіли моєї погибелі — штрикнули б, як оту мертву азіатку. На судилище ведуть? Чужинців не су¬дять. А люди шакала не судять і своїх… Щось, певно, хотять взнати. Чого вони не знають?..»
Старці-жерці та Оврул перейшли через греблю між полем і ставком до храмових будівель, що заховались у пальмовому гаю. Навіть коли не подував і наймен¬ший вітерець із пустелі чи від ріки, пальми щось шепо¬тіли своїм піристим листям.
Провели Оврула в невеличку підземельну прохолод¬ну кімнату. З’явився високий нубієць з голеною голо¬вою і приніс хліба, пиво, варену квасолю з медом.
Старці почали трапезу. Нубієць поклав перед Овру- лом найрум’яніший хлібець, у найбільшу чашу плюс¬нув пива і на тацю кинув кописткою здоровенний ка¬валок солодкої квасолі.
Оврул і не поворухнувся.
— Боїшся отрути? — спитав найстарший жрець.— Вгамуй спрагу та голод. Попереду важка праця і важка дорога.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *