Мчали коні стор.277

хання, яке буває в добре вишколених воїнів та бор­ців.

Коли почали підійматись угору вузенькою стежкою, він таки впевнився — приєдналось двоє. І при звороті розглядів дві зграбні тіні позаду жерців. «А що, коли ці божевільні не почули цих двох?! І якщо це не їх помічники?»

Оврул спинився і схопив за руку старшого. Зашепо­тів йому на вухо, як і сон не нашепче обережно: «По­заду двоє воїнів».

Старий тихо торкнувся його плеча і мовив: «Знаю, знаю», і тоді підштовхнув Оврула, щоб той продовжу­вав свій шлях.

Нарешті і майданчик над глибоким урвищем. Одна за одною з’являлись тіні, сідали навпочіпки. Точнісінь­ко так, як тоді, в ніч пограбування, сиділи тут каме­нярі і чекали на Оврула та Апі.

Він заходився шукати отвір. Вони його тоді завали­ли камінням, коли пограбували саркофаг царівни. Знайшов. Але кам’яні уламки чималі — одному важ­ко їх витягати з отвору.

І тут в темряві він відчув два свіжих дихання. Дві пари дужих рук підхопили камінь і відтягли набік. Потім ще й ще. Отвір у цю дірку, мовби в лисячу нору, було розчищено.

Оврул поліз у нору. Важкий дух забивав легені, сер­це аж розривалося від нестачі повітря.

Довгий-довгий шлях навколішки. Гостре каміння кривавить, розтирав коліна, плечі, лікті, кривавить шкіру. Важко харчать позаду старечі дихалки. Аж свистить, аж рипить у їхніх ребристих висохлих гру­дях. Ось хід нарешті розширився. Як колись злодії, те­пер жерці запалили гніт світильника. І спалахнули золоті зірки на темно-синіх стінах та стелі коридора.

Оврул оглянувся на своїх подорожніх. Всі були змиті потом, що так і лився з них, крапав на пил підлоги.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code