Мчали коні стор.40

ко повернувся и вийшов. І сонце, хоч і через грушеве віття, а засліпило йому очі зеленим маревом і золотим блиском.

Сава дихнув на повні груди степовим повітрям, та­ким чистим, сухим, л:едь гіркуватим. Він ішов на луки поміж розлогих яблунь, серед високих соняшників і попелястих макових квітів. Ступав легко, не шкрябав чобітьми, а в душі все пекучіше розпливалась лють і аж п’янила своєю гіркотою. У його голові напливали й накручувались думки й цілі картини: красень кінь із смоляною шкурою і синім сяйвом ледь виряченого ока, недомолочені снопи в сараї, копиці сіна, ще не вивезені з далекої степової балки, дві сестри на луках, чорноброві, рум’янолиці, із зграбними пишними ті­лами…

І як він їх згадав, тих сестер, то йому й горло схо­пило і вже повітря стало якимось наче насиченим якоюсь пилюкою, задушністю й гіркотою.

Хто зна, чи зможуть вони спинити той прорив?.. Йому засмоктало десь в грудях, і це був не страх… Страху Савка не мав, просто гірко-гірко стало й неспо­кійно від думки, що все оце, не дай боже, всю красу й щедрість землі, й багатства, й самих людей не вдасть­ся врятувать від грабунку й потали…

За якийсь час до нього на леваду до того місця, де він витинав косою осоку біля ручая, прийшли молод­ший брат і небіж.

Все спокійно?

Ніби,— одказав Іван, поправляючи братові на плечі шлейку від торби.— Старі моляться, молодиці хазяйнують, малеча грається, а Куцон сидить біля Гла­діатора.

Час, хлопці! Час і пора,— мовив Сава.

Він потис руку братові, а тоді й небожеву руку на­крив своєю широченною долонею. Перестрибнувши че­рез рівчак, Сава занурився у густу стіну шелесткого

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *