Мчали коні стор.67

Хочу…— плакав малий.— Хх-о-ч-чу…— запису­вався малий крізь сльози і все тер очі.

Ну підожди. Другого разу за тебе баба не засту­питься, я на тобі всього батога зіб’ю! — насварилася мати.

І баба лівою рукою підштовхнула перед себе хлоп­чика. І він, все ще не заспокоївшись, плачучи, поплен­тався до хати. Марфа пішла до комори і поклала на поличку гранати. Звідти вийшовши, сказала матері хлопчика:

Ти б краще, невісточко, і ти,— стара звернулася й до іншої, яка саме перемивала посуд в хаті,— ви б краще поприбирали у сінях все, що оте падло, бач, накоїло…

І вона повела рукою на розкиданий, розбитий посуд, діжку перекинуту, розкидані сапки, всякий хатній ін­струмент, що валявся на підлозі…

Наступного дня вранці партизани вступили в село. І з багатьох кутків чулося жіноче голосіння: не всі повернулися додому.

І від цього пронизливого голосіння хлопчикові ста­ло моторошно. Він був радий, що баба знов послала його до Івана.

Куцон, як завжди, поспішив за малим, і, поки вони не зайшли в глиб степових чагарів, пес все шорошив вуха на далекі жіночі плачі.

До схованки малий ішов швидко й легко, і йому ста­ло так радісно, що він не чує розпачливих зойків та голосіння.

А до села він вертався поволі, бо Іван дав йому нес­ти всякі свої лахи — не хотів на коня вантажити. Ска­зав, що кінь виглядатиме незугарно, якщо йому все те припакувати до сідла. Звичайно, сперечатись не дово­дилось,— по-перше, Іван старший, а по-друге, дійсно, як би виглядав цей казковий скакун з купою всякого лахміття па спині?

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code