Мчали коні стор.95

встромив під кожушину й висмикнув обріз. Покрутив у руках тепле залізо, клацнув затвором, досилаючи вперед набій.

Легко й швидко штовхнув ногою двері. Вони зарипі­ли і розійшлися всередину. В присмерку Іван побачив, що сліди є лише за порогом, а далі вони не йдуть і по­вертають назад.

Тепер уже парубок спокійно завів коней у покину­ту клуню й закрутив повіддя навколо стовпа.

З двору знов донеслося собаче скигління.

Іван прислухався, засунув обріз під стріху, розстеб­нув кожушок і одчепив од пояса стрічку набоїв. По­гладив теплу вагу металу і теж запхав поруч із обрі­зом. Потім пошукав щось у темряві і, зрештою, вийшов надвір, почав зачиняти двері на старий іржавий замок. Замок не замикався, й тоді він просто почепив його на петлях, поклавши ключ до кишені.

А затим витяг бакун та став крутити цигарку. За кожним кроком ледь похитувався, все дивлячись на цигарку, щоб, бува, не просипати темні крихти доро­гого зілля.

Нараз підвів голову, і йому аж наче горло стало вузьке — духу не стачило, бо проти нього на стежці стояв стрункий чоловік у чорному, й на грудях у ньо­го тьмяно світились газирі.

Іван, мов сонний, далі йшов уперед, а все ж крутив рівненьку цигарку…

У великій хаті, що під столітніми грушами-дичка­ми, голосили молодиці, молився під образами клишо- рукий дід, а на полику лежав Іван з розбитим чолом та опухлими вустами.

Язик у нього розпух і все чіплявся за покришені зуби. Йому заважала ще й слина, що сочилася з рота.

Десь під ранок він спитав:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *