Мчали коні стор.97

Іван підвівся на полику.

Де мої… шоботи? — зашепелявив, бо передній зуб хитався й заважав язику.

Парубок зачепив того зуба пальцями, висмикнув і кинув на підлогу. Із ясен у рот і на підборіддя полля- лась кров.

Стара вхопила його за плечі сухими руками:

Лежи! Може, не зачеплять. Лежи.

Я вштану… відшиню… Все одно… коні пропа­ли…

Але ні старий, ні поранений не встигли відчинити двері, бо їх, як і ворота, враз вибили, і в хату загупали важкими чобітьми бородаті вояки.

Стій! Ні з місця!

їх було кілька обшарпаних дончаків, але в хаті ні місця, ні повітря не стало од їхнього сопіння, сморо­ду, духу шкіряної амуніції та зопрілих онуч.

Хто ти такий?! — рикнув рудий кирпань.

Син наш…— тихо одказала стара.

Чому не в війську?!!

Та куди ж йому, хворому, у військо? — тихо одказала стара.

Який він хворий? Він поранений більшовик! Стьо­по, виводь його жіва!

Іване, та на… він тобі нада? Бабка? Сало, само- грай і кожухи. Жіва!

Стара вже пішла до запічка, щоб сало дістати, та так і зціпеніла.

Рудий клацнув затвором, наставив карабін у лице Іванові та враз повернув униз, і гахнув постріл.

Червоне телятко з простреленою головою забило ра­тичками по брудній соломі.

Бабка, сало тягни!

Стара витягла із запічка дерев’яний ящик зі шмат­ком сала на дні та цілою купою сірої солі.

Г…, а не сало! Айда, Стьопо!

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *