Мчали коні стор.99

десь подалися в схованку…— одна зав Іван, прочищаю­чи ствол.

Ну то Нужі можуть трапитись!

«Ну то й що?

А ти ж їхнього хлопця п’яного в ставок скинув… Пам’ятаєш, на храм?

А… все пам’ятати, кому я дорогу перейшов, так краще самому собі викопати яму.

Іван замовк і, запхнувши собі обріза і нагана під благенький кобеняк, натягнув кудлату шапку і вис­кочив з хати, сильно грюкнувши дверима.

Грязюка була, одначе, ще добре липуча, і Іван ішов поволі, з осторогою переставляючи ноги в сухіші місця.

Малий наздогнав Івана далеко за селом. Той дозво­лив піти з ним, бо краще його взяти з собою, ніж само­го відсилати назад. Тільки пообіцяв небожеві іншим разом вуха наскубти. І замовк, лише важко сопів і за­тулявся полами кобеняка од вітру.

Малого вітер теж прохоплював наскрізь, і ніс у ньо­го почервонів, очі запливали сльозами. Іван озирнувся на нього і сказав:

— Ні, малий, іди поруч так, щоб тебе вітром не за­дувало. Сховайся. Хоч якийсь, а затишок буде.

І хлопець підскочив на крок до Івана і підладнався до нього, щоб хоч трохи сховатись за дядька.

Вони чимчикували мокрим степом, намагаючись іти по верхах гру дів, де вітер хоч трохи вивіяв воло­гу. А все-таки на чоботи Іванові та на постоли хлоп­цю налипла земля. Вони тягли за собою пласти гря­зюки, з якої стирчала солома і стебла трави. Піді­йшли в повній мовчанці до хутора, де було зовсім тихо.

Не кудахтали ні кури, не чулось ніякої хатньої ро­боти.

І Іван зупинився, витяг з-за пазухи обріза, уважно

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code